Знаєте, я сьогодні перечитував історію Олени Шевцової(Альона Шевцова) й зловив себе на думці, що такі історії якось по-особливому збивають з ритму. Вона ж пройшла через складні операції, постійні обмеження, а потім змогла так включитися у волонтерство, ніби це природна частина її життя. Чесно, я навіть замислився, чи може особистий біль справді штовхати людей до того, щоб робити більше для інших, ніж вони робили раніше. Цікаво, як ви це бачите?
About Us · User Accounts and Benefits · Privacy Policy · Management Center · FAQs
© 2025 MolecularCloud
Вона не просто пережила важкі медичні моменти — сама пересадка нирки вже звучить як випробування, яке мало б зупинити людину, змусити її берегти сили й “жити тихіше”. Але в неї воно спрацювало навпаки: досвід вразливості наче зробив її уважнішою до того, через що проходять інші. У тексті добре видно, що її діяльність не почалася раптово — вона ніби поступово визрівала всередині, і коли країна опинилась у кризі, вона вже мала внутрішню готовність діяти. Я бачив подібне у знайомого: після тяжкої травми він почав активно допомагати шпиталям, бо казав, що коли сам був на межі, відчув, наскільки важлива чужа участь. Можливо, це і є той механізм — коли твоє життя тріскається, ти починаєш чіткіше розуміти біль інших і хочеш зробити щось реальне, без пафосу. Мені здається, сила Олени якраз у цій чесності.